Виховний захід "Бути на Землі Людиною"

Бути на Землі Людиною

Тема: Бути на Землі Людиною.

Мета: навчати учнів оволодівати спілкуванню та навичкам взаємної допомоги, вмінню радіти успіхам ближніх та поділяти їх труднощі.

Обладнання: костюми для учнів, які братимуть участь в інсценуванні (Діогена та Прометея).

Хід заняття

На класній дошці написано епіграф заняття:

Ти знаєш що ти — Людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя— єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

Слово вчителя:

Проблема Людини і людяності хвилювала людство в усі
часи. Ще в V ст. до Різдва Христового китайський філософ
Конфуцій писав про те, що потрібно виховувати в собі людяність та доброзичливість.   
Виховувати людяність — це оволодівати мистецтвом спілкування та навичками взаємної допомоги, радіти успіхам ближніх та поділяти їх скорботу, любити та жертвувати, плакати та сміятися, переживати та сподіватися. Тільки людяність і ніщо інше є ідеальною формою співжиття.

Ми всі з’явились на світ одне для одного. Тільки разом, допомагаючи й турбуючись одне про одного, ми можемо піднімати самих себе на п’єдестал людяності. Чим ми добріші до людей, чим більше провин їм прощаємо, більше їх жаліємо, а не судимо, тим краще для нас.

Дивують часи стародавніх Греції та Риму, Які різні таланти виявляли тоді зовсім молоді люди! Олександр Македонський, письменник і великий полководець, у двадцять років розпочав завоювання Сходу. В цьому ж віці Сципіон і Ганнібал укладали великі проекти і здійснювали великі задуми. Ще не дійшовши змужнілості, Помпей, переможець у Європі, Азії і Африці, покрив своєю славою світ.

Може, колишні люди відрізнялися від теперешніх? Може, організація їх була довершеніша? Безперечно— ні; бо в науках і мистецтвах мореплавства, фізики, годинникарства, математики тощо новітні люди переважають давніх.

«Отже, ту вишуканість у моралі, політиці й законодавстві, яку ці останні так довго зберігали, слід розглядати як наслідок їхнього виховання»,— писав визначний французький філософ, просвітитель і матеріаліст XVIII століття Гельвецій. Майже через два століття потому Василь Сухомлинський скаже, що бути справжньою людиною — це означає віддавати сили своєї душі в ім’я того, щоб люди навколо тебе були красивими, духовно багатими, щоб у кожної людини, з якою ти зустрічаєшся в житті, залишалося щось хороше від тебе, від твоєї душі.

Виступ учня-читця.

1-й учень

Ти знаєш, що ти — Людина? 
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої – одні.

Вчитель: Ми забули про людяність — і це забуття призвело до бездуховності, безвір’я, страшних злочинів, невиліковних захворювань, сліз, горя, завело нас у глухомань.

Виступ учня-читця.

2-й учень
Не нарікай на глухість душ людських
І не гостри в злобі на,них зубів
А ти, що людям доброго зробив,
Що вимагаєш доброти від них?
Чого мовчиш?

Подумай і збагни,
Але уже з низької висоти,
І зваж, і переваж; а хто є ти?
І зваживши, нікого не вини,
А сам в своє більмо душі заглянь,
Чи там хоч раз добром світила рань
І променем зорилася святим?
І ти збагнеш, що до твоїх страждань
Не відгукнеться й власна глухомань,
А ти шукаєш в людях доброти.

Вчитель:

Леоніду Первомайському належать такі чудові рядки: «Я винний втому, що світ не кращий…» Чи задумувались ми над тим, що Кожний з нас винний втому, що діється навколо нас. Ні, ми думаємо, що це світ завинив перед нами, зустрів наш прихід невмитим. Ми ж мали народитися для любові, щастя й сонця досхочу, а бачимо світ у плямах крові й по горло в людському плачі.
В погоні за матеріальними благами ми втратили людину. Ми, мабуть, забули, що за гроші можна придбати:

Ліжко, але не сон.
Книги, але не Розум

Ліки, але не здоровя

Розкіш, але не культуру.
Прикраси, але не красу.
Розваги, але не кохання.
Добробут, але не щастя.

Максим Горький якось сказав, що диваки прикрашають світ.

Наперед виходить Діоген . Далі відбувається невеличке інсценування.

Інсценування «Диваки — рятівники світу».

Психолог. Ось, погляньте, це, мабуть, один із тих диваків, який з’явився, щоб прикрасити наш світ.

1-й учень. Він із ліхтарем удень!    

2-й учень. Хто ти і що шукаєш у нашому храмі науки серед білого дня з ліхтарем?

Діоген. Я грецький філософ і прийшов до вас з IV століття до вашої ери. Я шукаю людину!

1-й учень. Ну й дивак! Він шукає людину, а хіба ж ти не зустрів по дорозі сюди тисячі людей? Хіба ж ти без ліхтаря не бачиш, яка перенаселена наша планета. Куди б не пішов чи поїхав, то ніде розминутися з людьми.

 Діоген. Так, я бачу, що всі ви маєте вигляд людей. Але мати вигляд неважко, а от бути людиною дуже важко. Що значить бути людиною?

2-й учень . Бути благородним.

1-й учень. Горіти заради іншого, як горить свічка.

2-й учень. Бути надією для будь-якого подорожнього.

1-й учень. Допомагати іншим, турбуватися один про одного.

2-й учень. Допомагати кожному в біді.

Вчитель: Творити добро, примножувати кількість щасливих людей на Землі. Не бути слабодухими, безпринципними: ніколи не дозволяти заворушитись у душі мерзенному черв’ячку, ім’я якому «моя хата скраю». Не бути байдужим.
Один філософ сказав: «Бійтесь байдужих. Вони не зраджують і не вбивають, але за їхньою мовчазною згодою відбувається і те й іншею.

Діоген. В усі епохи були справжні Люди. Історія Риму знає багато прикладів благородства і щиросердя, інакше кажучи — величі душі. Коли Сципіон отримав перемогу в Іспанії, серед узятих в полон виявилась юна принцеса рідкісної краси, яка незабаром мала вийти заміж за знатного співвітчизника. Сципіон також був юний, гарний, неодружений ідо того ж переможець. Але він наказав, щоб за принцесою доглядали не гірше, ніж у рідному домі, і як тільки він розшукав її нареченого, віддав йому принцесу, а гроші, які прислав її батько як викуп, віддав їй у придане. Він покорив Іспанію не тільки зброєю, але і своїм благородством.

1-й учень. Діоген, в наш час також є багато прекрасних і благородних людей. Я хочу розповісти про одного вчителя військової справи. Його звали Юрій Лелюков. Старший лейтенант прикордонних військ у запасі. Він показував старшокласникам, як поводитися з гранатою. Привів її в бойову
готовність і раптом побачив димок. Зрозумів: в його руках не навчальна, а бойова граната. До вибуху залишилось 4 секунди. Можна було кинути гранату на подвір’я через вікно, але там шеренгою йшли на обід першокласники, а в класі також сиділо двадцять шість учнів. Щоб урятувати їх, він прийняв єдине правильне рішення кинувся в куток, нагнувся і міцно притиснув гранату до свого тіла. І в ту хвилину — вибух. Юрій Лелюков виконав перед людьми свій найвищий людський обов’язок — пожертвував собою, щоб врятувати інших.

Діоген. Я зворушений. Я ще не бачу у вас вад і заповідаю вам: будьте Людьми, а я піду шукати далі.

Наперед виходить Прометей.

Прометей. Колись я подарував вам вогонь. Сьогодні я спустився з Олімпу, щоб запропонувати вам дві дороги. Куди вони ведуть, я. скажу пізніше, коли ви їх оберете. Перша дорога — вузька, крута, безводна, поросла чагарниками і повна небезпек. Тільки в кінці вона стає рівною, гладенькою, з родючими гаями. Друга дорога — гладенька, поросла квітами, повна насолод, лише в кінці вона стає вузькою, крутою, кам’янистою, небезпечною. Перша — дорога волі, друга — рабства. Яку дорогу ви обираєте?

1-й та 2-й учні. Ми обираємо першу дорогу.

Прометей. А чому ж вона така важка?    

1-й учень. Справжньою людиною можна стати лише тоді, коли зрозумієш, що таке «важко». Не йди легким шляхом. Іди найважчим. Подолання труднощів підносить людину. Постав над собою хоч сто вчителів — вони будуть безсилі; якщо ти сам не зможеш примусити себе й вимагати від себе.

Інсценування закінчується.

Вчитель:

Ніщо вжитті не дається без поту і праці. Людина, яка з дитинства навчилась долати перешкоди, допомагати іншим, не піддаватися легким спокусам, перемагати власні лінощі (а перемога над собою — це найбільша перемога), зможе стати Людиною, а шлях розваг і насолод обов’язково згубить людину.
Ми часто нарікаємо на дорогу, якою йдемо, на обставини, що склалися, на людей, які оточують нас. Ми забуваємо, що починати потрібно із себе і все шукати в собі. І зараз я би хотіла поговорити про толерантність, адже, бути людяними також означає бути толерантними. Діти , чи знаєте ви , що таке толерантне ставлення до людей ?

Толерантність - це повага, прийняття і правильне розуміння багатого різноманіття культур нашого світу, форм самовираження і способів прояву людської індивідуальності.

 Визначення слова толерантність різними мовами земної кулі звучить по-різному:

 -в іспанській мові воно означає здатність визнавати відмінні від своїх власних ідеї або думки;

-у французькій мові - відношення, при якому допускається, що інші можуть думати чи діяти інакше, ніж ти сам;

-у англійській мові - готовність бути терпимим, поблажливим;

-у китайській мові - бути великодушним по відношенню до інших ;

-в арабській мові - прощення, поблажливість, м'якість, милосердя, співчуття, прихильність, терпіння, прихильність до інших;

-в українській мові - здатність терпіти щось або когось (бути витриманим, витривалим, стійким, вміти миритися з існуванням чогось, когось)

Вчитель:

-Яке з визначень вам імпонує найбільше? (Відповіді).

-Чому, на ваш погляд, в різних країнах визначення різні? (Відповіді).

-А що ж об'єднує ці визначення? (Відповіді).

-Чому так актуальна толерантність в даний час? (Відповіді).

(Далі учасники узагальнюють все сказане, роблять висновок, що толерантність - не пасивне, неприродне підкорення думці, поглядам і діям інших, не покірне терпіння, а активна моральна позиція і психологічна готовність до терпимості в ім'я позитивної взаємодії між етносами, соціальними групами, в ім'я позитивної взаємодії з людьми іншої культурної, національної, релігійної або соціальної середовища.).

Вчитель:

Слово толерантність я зобразила у вигляді сонця. Давайте, зобразимо ваші відповіді у вигляді промінчиків. (Учасники висловлюють свої думки). Толерантність-це…  прощення, повага до прав інших людей,  співробітництво, дух партнерства, сприйняття інших такими, якими вони є  повага до людської гідності, милосердя, співчуття, терпимість до думок ,віросповідань, поведінки інших людей.

Вчитель:

Набирає обертів третє тисячоліття. Прогрес невблаганно рухається вперед. Техніка прийшла на службу людині. Здавалося б, життя має стати спокійнішм. Але ми все частіше чуємо слова: біженець, жертва насильства ... У сьогоднішньому суспільстві відбувається активний ріст екстремізму, агресивності, розширення зон конфліктів. Ці соціальні явища особливо зачіпають молодь, якій в силу вікових особливостей властивий максималізм, прагнення до простих і швидких рішень складних соціальних проблем. Будь-яка людина робить у житті різні вчинки. В одних ситуаціях вона чинить правильно і проявляє свої хороші якості, але іноді буває і навпаки.

Сценка "Перед вами два шляхи. Обирайте ... "

Молодий чоловік і його дівчина гуляли містом. На бордюрі сидів погано одягнений літній чоловік. Біля нього валялася сумка. Він тихенько стогнав, а в очах стояли сльози. –

-Почекай, я підійду до нього, - сказала дівчина.

- Не здумай. Він брудний, ти підчепиш заразу, - відповів молодий чоловік, стиснувши її руку.

- Відпусти. Бачиш у нього зламана нога. Дивись, дивись, у нього кров на штанині.

- А нам-то що? Він сам винен.

- Відпусти мою руку, ти робиш мені боляче. Йому потрібна допомога.

 - Кажу тобі: він сам у всьому винен. Працювати треба, а він жебракує, краде, пиячить. Навіщо йому допомагати?

- Я все одно підійду. - Дівчина вирвала руку.

- Я тебе не пущу. Ти - моя дівчина і не смій спілкуватися зі "всякими". Ходімо звідси, - він спробував відвести її.

- Знаєш що, я ... Та як ти можеш? Йому ж боляче, ти розумієш? Ні, ти не розумієш! Дівчина відштовхнула хлопця і підійшла до чоловіка. Хлопець ще раз спробував утримати її. Вона рішуче відсмикнула руку.

- Що з вами? - Запитала вона чоловіка. - Що з вашою ногою.

- Я зламав її ... у мене кров. Я не знаю, що робити і де в цьому місті лікарня. Мені дуже боляче.

-Зараз, зараз. Дозвольте, я подивлюся. Потерпіть. Треба викликати "швидку". - Спасибі, леді, дякую ...

- Послухай, - звернулася дівчина до молодого чоловіка, який підійшов до них, - У тебе немає мобільного телефона? Хлопець промовчав. Дівчина допитливо подивилася на нього і раптом відчула відразу, яка відчувалась у його позі, погляді ... Вона піднялася і наблизилася до хлопця.

- Іди звідси! Ніколи більше не дзвони мені і не приходь! Я більше знати тебе не хочу.

- Невже ти через якогось бомжа, алкоголіка можеш так вчинити? Дурна! Ти пошкодуєш про це.

Дівчина знизала плечима і знову опустилася на коліна. Хлопець пішов геть. - -У вас відкритий перелом, промовила вона. - Я піду викликати лікаря. Потерпіть, вона швидко пішла до телефонного автомату.

-         Дівчино! - Окликнув її чоловік - Спасибі вам!  Дівчина обернулася і посміхнулася.  Ви обов'язково знайдете собі щастя.

-          

-         Вчитель

-         - Чому молодий чоловік відмовився допомогти?

-         - Як би ви вчинили в цьому випадку?

-         - Як зазвичай робите ви, якщо бачите, що людині потрібна допомога?

-         - Як ми повинні чинити з людьми, які просять милостиню?

-          

-         Висновок. Зробивши добро, людина сама стає кращою, чистішою, світлішою. Якщо ми будемо уважні до будь-якої людини, з якою вступаємо у взаємодію, чи то випадковий перехожий або друг, - це і буде прояв доброти. -Ми бачимо, що є два шляхи розвитку особистості - толерантний і інтолерантний.

-          

Вправа "Толерантна та інтолерантна особистості"

Шлях інтолерантності характеризується уявленням людини про власну винятковість, низьким рівнем вихованості, почуттям дискомфорту існування в дійсності ,що його оточує, бажанням влади, неприйняттям протилежних поглядів, традицій і звичаїв. Інтолерантні особистості ділять світ на дві частини: чорну і білу. Для них не існує напівтонів. Є тільки два сорти людей - погані і хороші. Вони роблять акцент на відмінностях між "своїми" і "чужими".

Толерантний шлях - це шлях людини, яка добре знає себе, комфортно почуває себе в навколишньому середовищі, розуміючи інших людей і готова завжди прийти на допомогу, людина з доброзичливим ставленням до інших культур, поглядів, традицій. Толерантна людина бачить світ у всьому його розмаїтті. - А тепер вам потрібно розподілити слова в II колонки, де в I - колонці - риси, притаманні толерантній особистості, у II - риси, притаманні інтолерантній особистості:

 Терпіння, почуття гумору, нерозуміння, повага думки інших, ігнорування, егоїзм, доброзичливість, вміння володіти собою, нетерпимість, вираз зневаги, дратівливість, уміння слухати співрозмовника, байдужість, цинізм, розуміння і прийняття, чуйність, допитливість, гуманізм, невмотивована агресивність.

Вправа "Чарівна крамниця"

Дає учасникам можливість з'ясувати, яких якостей їм не вистачає для того, щоб вважатися справді толерантними людьми. - Уявіть, що існує лавка, в якій є вельми незвичайні "речі": терпіння, поблажливість, прихильність до інших, почуття гумору, чуйність, довіра, альтруїзм, вміння володіти собою, доброзичливість, гуманізм, уміння слухати, допитливість, здатність до співпереживання. - Я виступлю в ролі продавця, який обмінює одні якості на інші. Беруть участь усі бажаючі. Викликається учасник. Він може обрати одну або декілька "речей", яких у нього немає. (Це ті якості, які, слабко виражені у даного учасника). Наприклад, покупець просить у продавця терпіння. Продавець з'ясовує, скільки і навіщо йому потрібно, і в яких випадках він хоче бути терплячим. В якості плати продавець просить щось  взамін, наприклад, той може розплатитися почуттям гумору, якого у нього в надлишку.

Заключна частина  Заключне завдання "Дерево толерантності" - Візьміть кожен по листочку і напишіть на них, що, по-вашому, треба зробити, щоб школа стала простором толерантності, тобто, щоб відносини в ній стали якомога більш толерантними, людяними (Учні на листочках паперу у формі листочка якогось дерева пишуть, що треба зробити, щоб школа стала "Простором толерантності", листочки наклеюються на символічний малюнок дерева без листя, він вивішується у класі.) - Наприкінці мені хочеться сказати, що клас - це маленька родина. І хочеться, щоб в цій родині завжди панували доброта, повага, взаєморозуміння, не було б ні лайки, ні сварок.

Виступ учня-читця.
3-й учень
Ти — сам загадка.

Відгадай себе,
І все, мабуть, тоді на місце стане.
Червоне, біле, ніжно-голубе, 
Відкриється за шторою туману.
В твоїх очах світає небокрай,
А дум плоди, мов яблука на вітах…
Насамперед, себе ти розгадай,
Коли ти хочеш інших зрозуміти.

 Вчитель:
Справжня духовність — у самовіддачі. Даруйте людям радість, робіть їм добро, не чекаючи віддачі. Робіть добро тим, з ким ви, можливо, зустрінетесь раз ужитті. Пам’ятайте, що все повертається, як бумеранг. Добро — добром, зло — злом.

Виступ учня-читця.
4-й учень
Я вірю в силу доброти,
Добро завжди сильніше злого,
Дає наснагу, щоб цвісти

І світлу обирать дорогу.
Я вірю в силу доброти,
Що на торжку не продається,
Що кривди розбива пласти,
Красою тулиться до серця.
Я вірю в силу доброти,
Що має долю роботящих,
Що хоче, щоб і я, іти,
І все було у світі кращим.

 

Виховна година "Пам'ять серця"

ВИХОВНА ГОДИНА - РЕКВІЄМ: «ПАМ'ЯТЬ СЕРЦЯ

Виховна година - реквієм: «Пам'ять серця»

Мета:

-На основі історичних знань про голодомор 1932-1933рр. в Україні визначити масштаби трагедії українського народу та уроки історичної правди, як процесу оновлення та очищення народної пам’яті.

-Виховання в учнів етнонаціональних, полі культурних, загальнолюдських цінностей, як основи формування громадянина – патріота України.

-Формування та розвиток історичної пам’яті поколінь.

Матеріали та обладнання: Малюнки, присвячені голодомору 1932 – 1933 рр. в Україні.

Ілюстративний матеріал.

Тематична виставка літератури «Дослідження голодомору

1932-1933рр. в Україні та світі».

Композиція «Бозю, дай мені хоч соломинку» (барвінок,

калина, колоски пшениці, лялькові ручки, свічка, земля).

Форма проведення: Виховний захід-реквієм.

Використана музика: упродовж заходу звучить В.Моцарт «Реквієм», пісня О.Білозір «Свіча»,  відео http://www.youtube.com/watch?v=Tjkxtc86IK4

   На столі — букет квітів, перев'язаних чорною стрічкою, поломана хлібина, вода, на партах і столі — свічки, учні одягнені в чорний одяг.

    На дошці написи: Жить стало лучше, Жить стало веселей!
                                                                                     Й.В. Сталін)
                                  ...а онде під тином
                                 опухла дитина, голоднеє мре...
                                                                               (Т.Г. Шевченко)

   Вступне слово вчителя.

    Багатовікова історія українського народу – це насамперед літопис життя і смерті народу – великомученика, доля якого була досить лиха. Історія народу – бездонна, невичерпна криниця духу, мудрості, перемог і страждань. Кожен народ, якщо він народ, має власну історію.

   Учень: Страшні тридцяті роки XX століття.

    Людям довелося пройти через зраду країни, близьких, злидні й постійний страх. І сьогоднішня наша розповідь – про голодомор 30-х років.

    Жахливо, що за гаслом «Наздоженемо і переженемо» стояла смерть мільйонів. Села стали експериментальною зоною. Це був експеримент за право на життя українського народу. Жили за законом джунглів: виживає найсильніший. У світі немає іншої країни, де кожний метр землі покритий безіменними могилами. Хрестів над ними не ставили – не встигали. До цвинтарних книг імен не вносили – в живих не було сил.

  Учениця: Дмитро Білоус «Ти кажеш, не було голодомору?»

                Ти кажеш, не було голодомору?

                І не було голодного села?

                А бачив ти в селі пусту комору,

                З якої зерно вимели до тла?

Як навіть вариво виймали з печі

І забирали прямо із горшків,

Окрайці виривали з рук малечі

І з торбинок нужденних стариків?

Ти кажеш, не було голодомору?

Чому ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору,-

Греби, нічого людям не лишай!

Хтож села, вимерлі на Україні,

Російським людом поспіль заселяв?

Хто? На чиєму це лежить сумлінні?

Імперський молох світ нам затуляв!

Я бачив сам у ту зловісну пору

І пухлих, і померлих на шляхах.

І досі ще стоять мені в очах…

А кажеш – не було голодомору!

     Учень. Пам`ять –нескінченна книга, у якій записано все: і життя людини,і життя країни. Та багато сторінок у нашу історію вписано кривавим і чорним. Особливо вражаючи сторінки, де смертельним шрифтом викарбовано слова: голод, голодомор.

   Трагічна пам`ять про голодомор –то як чорний, незглибимий колодязь, у який, можливо, і не хотілося б заглядати, бо ж побачимо себе далеко не такими, якими б хотіли побачити.

   Але мусимо подивитись в цей колодязь чесно, нічого не приховувати, аби очистити власні душі від скверні, самовісповідатись і покаятись аби не повторилося найстрашніше за всю історію України. Штучне, насильницьке винищення людей.

 Учениця. Адлер Королів «Стіни плачу»

Не звільняється пам`ять. Відлунює знову роками

Я зітхну… Запалю обгорілу свічу.

Помічаю: не замки – твердині, ні храми –

Скам`янілий чорнозем – постріскані стіни плачу.

Піднялись, озиваються в десятиліттях

З далени, аж немов з кам`яної гори

Надійшли. Придивляюсь: «Вкраїна, ХХ століття»

І не рік, а криваве клеймо: «тридцять три».

 Учень. Тож перегорнемо скорботні сторінки достовірної народної пам`яті.

 Відео Німа правда. Свідчення, загублені в стерні http://www.youtube.com/watch?v=Tjkxtc86IK4

   Вчитель. Нещадно палило сонце, нещадно знищувало будь – яку думку про життя. Вона зривалася мов листок з гілки і летіла в прірву німого болю, в прірву байдужості світу, порослу лише будяками і осоту лише правди. Кому була потрібна її правда? Кому була потрібна правда слабкої, впокореної голодом країни? Кому була потрібна правда родючої землі густо засіяної мерцями? І вона мовчала, мовчки зносила наругу, мовчки зносила смерть своїх дітей і всі жахіття тої моторошної ночі, якої не бачила земля з часу створення світу. А на ранок знову знесилено йшла збирати колоски в надії нагодувати їх мертвих, пророслих в стерні німим криком правди.

   Масштабний голод в Україні почався наприкінці літа 1932 року, діставши кульмінації напровесні 33-го і лише на початку літа завершився скорботними жнивами. Впродовж цього року в Україні загинули мільйони людей. Жодна війна не забрала за такий короткий час стільки людських життів. Щохвилини у Запорізькій, Сумській, Київській областях умирали 17 осіб. Щогодини Полтавщина, Миколаївщина, Вінниччина та Хмельниччина втрачала 1000 хліборобів. А щодня -  майже 25 тисяч українців.

  Скільки ж їх знищила сталінська хлібозаготівля? Організована заради впокорення найволелюбнішого народу – 3, 5, 7 чи 10 мільйонів?

  Вчитель.

   У 1932 р. погодні умови склалися сприятливі і хліб, слава Богу, вродив, українці, працьовиті люди, не полінувались зібрати його. Але становище у країні було катастрофічним. Тому партійно-державна верхівка під керівництвом Й. Сталіна прийняла холоднокровне рішення: вийти з кризи шляхом конфіскації запасів зерна у хліборобній галузі. За кілька місяців селяни залишилися без продовольчого, фуражного, насіннєвого фондів.   

   Представники місцевої влади організовували у селах спеціальні бригади, які вимагали від кожного по мішку зерна, в разі непослуху селянам загрожувало позбавлення волі строком десять років. Це був розбій, свідомо спрямований  на фізичне винищення селянства.

   Колективізація, розкуркулювання, денаціоналізація, геноцид... Внаслідок повного виснаження організму від голоду вмерло 12 мільйонів, було вивезено до Сибіру, на Урал, у райони Крайньої Півночі - 3 мільйони осіб. Злочин, здійснений під час голодомору в Україні, був злочином проти людства.

  Учень.

То був страшний навмисний голод.
Стріла була така нищівна.
Щоби згромадити стодолу
Колгоспної катівні.
То був страшний навмисний злочин.
Такого ще земля не знала.
Закрили Україні очі.
І душу міцно зав'язали.
Сліпу, пустили старцювати...
Луна ще досі в оболонях.
Здичавіла вкраїнська хата
На березі своїх агоній.
Глуху, заставили мовчати.
А то би світ втопивсь в Славуті.
Як божевільно їла мати
Свою дитиноньку майбутню.
Мерцями всіялося поле.
Ні хрестика і ні могили.
То був такий навмисний голод.
Чи, Боже, й Ти вже був безсилий?

(Тарас Федюк «Навмисний голод»)

  Учень.

Голод був нестерпним. Виснажені, маленькі рученята у передсмертній молитві звертались до Бога, просили хліба.

Сині пальчики простяг до хліба
І стиснув його, неначе скарб,
І усмішка пригасила ніби
На чолі жорстоких злиднів карб.
Впав навколішки близенько грубки
І на мить забув про дні тривог,
А з очей, з усміхненої губки
Усміхався зголоднілий Бог.
(Н. Мудрик-Мриц)

   Вчитель.

  Люди пухли від голоду, вимирали цілі села.  Наступила голодна зима. Хліба не стало вже до Нового року. Голодуючі сім'ї їли кукурудзяні качани, стебла, просяне лушпиння, стручки акації, сушену солому, трави, гнилі кавуни і буряки, а також м'ясо домашніх тварин і дохлих коней.

   Учениця.

  Нестерпне горе, біль і розпука матерів, які у відчаї страчували своїх дітей. Так, за спогадами очевидців, жінка помила дітей, натопила маковинням, закрила лядку, «і до ранку всі діти померли».

  Учениця.    А. Листопад «Остання колискова»

Спіте, дітки, спіте, любі.
І не просинайтесь!
Вже не буде мучить згуба.
Забере Вас пташка райська.
Спіте міцно, спіте, діти…
Янгол божий на порозі.
Вже не буде їсти хтітись.
І не будуть пухнуть нозі.
Спи, синочку, горе – паску.
Засинай, навіки, доню.
То моя остання ласка
З материнської долоні.
Натопила маковинням.
Затулила лядку й комин.
І в тумані темно – синім
Заспівала колискову.
Спіте міцно, спіте, діти…
Янгол божий на порозі.
Вже не буде їсти хтітись.
І не будуть пухнуть нозі.
Спи, синочку, горе – паску.
Засинай, навіки, доню.
То моя остання ласка
З материнської долоні.
Ще пограймось навперейми.
В піжмурки з бідою.
Лельки!
Заховаємось од неї.
У сиру земельку…

   Учень.

У той рік заніміли зозулі,

Накувавши знедолений вік.

Наші ноги розпухлі узули

В кирзаки-різаки у той рік.

У той рік мати рідну дитину

 Клала в яму, поклавши на бік,

Без труни, загорнувши в ряднину...

А на ранок — помер чоловік.

     І невтому, трудягу старого

     Без хреста повезли у той бік...

     І кістьми забіліли дороги

     За сто земель сибірських, сто рік.

  Учениця.

В жахливий час зникає раптом жах
Аби не збожеволіти завчасно!
Збирає Пам’ять на гірких полях
Людську зневагу, що вродила рясно!
І каменіє з нелюдського страху!
Куди не глянеш – скривджені мерці.
А як же ті живі?! Під смертним дахом.
...На цвинтарі розкажуть чебреці
Та цвинтарів якраз-то і нема.
...Ні сповіді, ні навіть домовини.
Без тризни поховала всіх зима.
Ніхто, ніде – і кущика калини.
І півстоліття правдоньки – ні з вуст.
Чи, Господи, то не страшна крамола?!
Та ж мусить скрізь дзвонити Златоуст,
Щоби не повторилося ніколи!

   Учень. Під кінець 1932  та на початку 1933 року селянство вже не мало ніяких харчів, а спеціальні загони забирали не лише останнє зерно, але і печений хліб, крупу, квасолю, картоплю, горох, насіння для сівби овочів, навіть насіння квітів. Виймали з печей зварену пісну страву: борщ чи кашу - і розхлюпували по долівці. Селяни ховали торбинки із зерном у колиски немовлят, розсипали на печі, прикривали рядном і садили згори дітей, закопували залишки зерна у землю, затоплювали у криницях. Але все це пошукові загони знаходили...

  Учениця. А ось яким було меню того страшного лихоліття, завдяки якому українці виживали. Меню відтворене на основі спогадів свідків того старшного голоду:

Хліб, до складу якого були висівки проса та гречки, замішані на воді.

Відварена дерев’яна стружка, обспебена з барильця, в якому колись зберігалося сало.

Випарені в казанах старі кістки тварин, шкіряне взуття та підошви.

«Млинці» з кропиви, каша з іншого буряну.

Кінський гній, бо в ньому інколи були цілі зерна пшениці.

Делікатесом були жолуді, слимаки.

  (Дітям пропонується скуштувати млинці, інгредієнти яких висівки, липовий цвіт, березові бруньки, кропива)

  Учениця. У селах люди поїли всіх котів, собак, ловили диких птахів, пацюків, ховрахів, пробували їсти порожні качани від кукурудзи, переварений гнилий бур'ян, клей з дерев, але це не рятувало. Люди додавали в їжу тирсу, почали пухнути і вмирати з голоду. Почалися випадки людоїдства. Деякі збожеволілі сім'ї поїдали своїх найменших діточок, щоб вижити самим. Навесні 1933 року зареєстровано 10 тисяч судів над людоїдами.

   А тисячі пудів хліба пріли, гнили на сусідніх з голодуючими селами залізничних станціях та елеваторах під пильною охороною міліції.

  Учень.      

Зерно у купах пріло під дощем.

Кудись у море, в безвість, за границю.

Щоб насадити скрізь цей наш едем,

Немов виріскуючи із криниці,

Переливаючись рідким вогнем

Текло струмками золото пшениці.

Ми тільки бачили той тьмяний блиск,

На горлі ж ми відчули пальців стиск.

Тоді дурні Грицьки і Опанаси

Вмирали, як у зливу комарі.

Тоді по селах їлось людське м'ясо,

І хліб пекли з розтертої кори,

Дивились голодні діти ласо

На спухле тіло вмерлої сестри.

Так ми, хоч і покинули печери,

В двадцятім віці стали людожери.

                               (Ю.Клен. "Прокляті роки")

  Учень. А ось які свідчення залишили про страшні роки ті, хто пережив голод.

 ( Діти зачитують свідчення земляків, які пережили голод).

  Учениця. Опухлі діти і дорослі чорними тінями ходили вулицями сіл, по звалищах у пошуках чогось їстівного - і падали на землю мертвими. Багато дітей на берегах річок варили у казанках молюсків, різних черепашок, щоб утамувати голод, їли щавель, лободу, видирали гнізда птахів, зривали на полях недозрілі колоски, вилущували зернятка посинілими ротами. Масове вимирання селян відбувалося якраз навесні.

  Учень

 Українська нестерпна сюїта...

А навколо – одна лише сон - трава.

Умирать почали... у квітні,

Коли всюди і все ожива.

Ні живої води...

Ні порому,

Що єднає життя на порі.

Чи ж то легко смеркать молодому

На ранковій весняній зорі?!

Вже і проліски, і блавати...

Ще би трохи -  і сад зацвів!

Як було тим очам закриватись

Під лункий солов'їний спів?!

...Умирать почали у квітні.

                               (А.Листопад. "Українська нестерпна сюїта")

  Вчитель. Села вимирали тихо, благаючи хліба. Виснажені, напівживі жінки пекли перепічки, замішані на тирсі, товчених жолудях, ліщинових сережках. Та з кожним наступним днем ставало все скрутніше і голодніше. В пошуках можливого харчу люди йшли із села в міста. Бодай лушпину від картоплі знайти, бодай крихту хліба. Бодай.

Учень.

  Ні труни, ні хрестів,

І не тризни!

Прямо в яму.

На віки віків!

Чорна сповідь моєї Вітчизни

І її затамований гнів.

Ні віночка, ні навіть барвінку…

Наче падалиць – під вітрюган!

То причастя твоє, Українко.

Українцю, то твій талісман.

…А мої дочки тай по куточках

Стогнуть і досі .

Биті і босі.

А мої дочки – вічнії вдови.

Їхня родина – доля тернова.

Гей, Україно…

Де ж українці?

Мати чекає  вісті от сина.

            Гей, українці, де ж Україна?!

 

Учениця. Вірш "Дівоча сльоза"

Плаче Таня.
На возі з мерцями.
Вона, людоньки, ще ж бо жива...
А везуть вже до смертної ями.
Забарилися десь перезва.
І нема кому косу розплести.
Повмирали і дружби, й дружки.
Отака українська сієста.
Отакії московські стрічки.
Дочекалася свого весілля.
Мертві хлопці...
Усі женихи!
Наречена поверх, як неділя.
А ще вище – чужії гріхи.
Серед білого дня стало темно.
Що, гробарю, ти Богу сказав?!
Покотилась, як сонце, на землю
Та остання дівоча сльоза.
 

Учень    Вірш "Вічний монолог"

Я ще не вмер...
Ще промінь в оці грає.
В четвер мені пішов десятий рік.
Хіба в такому віці помирають?!
Ви тільки поверніть мене на бік.
До вишеньки.
В колиску ясночулу...
Я чую запах квітів. Я не вмер...
А небо стрімко падає додолу
Тримайте хтось.
Хоча б за коси верб.
Куди ж ви, люди, людоньки, куди?!
Окраєць ласки.
Чи хоч з печі диму?
В клітинці кожній – озеро води.
Я ще не вмер.
...Усі проходять мимо.

...А житечко моє таке густе.
...А мамина рука іще гаряча.
Вам стане соромно колись за те.
Та я вже цього не побачу.

 

Учень    Вірш "Біла молитва братика"

Бозю!
Що там у тебе в руці?!
Дай мені, Бозю, хоч соломинку...
Щоб не втонути в Голодній Ріці.
Бачиш, мій Бозю, я ще – дитинка.

Таж підрости хоч би трохи бодай.
Світу не бачив ще білого, Бозю.
Я – пташенятко, прибите в дорозі.
Хоч би одненьку пір’їночку дай.

Тато і мама – холодні мерці.
Бозю, зроби, щоби їсти не хтілось!
Холодно, Бозю.
Сніг дуже білий,
Бозю, що там у тебе в рці?..

  Вчитель. Кажемо нині: село постаріло. А це ж прямий наслідок голодомору, «матеріальний» відгомін ненароджених поколінь. Ми з болем говоримо сьогодні про генофонд українського народу, не поправно підірваний голодомором тридцять третього року. Що ж забрали в могилу ті мільйони великомучеників голодного року? Не тільки те, що вони самі могли сотворити на цьому світі, а й те, що вони так і не передали нащадкам. Зяюче провалля утворилося на місці 33 року в демографічній структурі населення України, не відновлено і досі.  Це провалля невідворотно повторювалося потім ще й ще – коли наставала пора народжувати своїх дітей тим дітям,яких вже давно забрала голодна смерть, і дітям цих народжених. Обірвався вічно живий ланцюг поколінь українського народу, якого ніколи не щадила доля.

  Учень. А пішли ж найкращі, несли в могилу найкоштовніше, щоє в нації, - гени розуму, здоров’я, досконалості фізичної й духовної, гени милосердя й справедливості, людяності і відваги, всіх мислимих людських чеснот і талантів.

   Учениця. Тяжко повертаю собі народ України духовне здоров`я. Жадане й драматичне його очищення, радісне й гірке його воскресіння. Надто багато позаду могил. Надто великі втрати. І тільки правда здатна зняти наслідки шоку, заподіяного епопеєю насильницької колективізації та голоду, розкріпачити волю людей. Тільки виповівши минулі страждання, викричавши давній біль, крок за кроком пройшовши заново хресну путь своєї далекої і близької історії, віднайде себе наш народ, гідний прекрасної долі.

    Учень. 12 серпня 1990 року поблизу Лубен завершили українці Курган Свободи. Там освятили місце вічної пам'яті землякам своїм, які залишили життя земне у пекельних муках. Стоїть Гора Зажури неподалік Лубен. А на ній Хрест здійнявся – символ розп'яття українського народу. І не хай світло свічки буде нашою даниною тим, хто пішов від нас у 1933 році.

     Вшануймо їх пам'ять хвилиною мовчання.   За п а л е н н я     с в і ч к и.

   Вчитель. На закінчення хочу сказати словами "Молитви за убієнних голодом” Катерини Мотрич: "Роде наш небесний! Народе Божий, неоплаканий! Лика не ціловані, руки не перехрещені! Душі рідні перед господніми воротами не поблагословенні ! Прости, народ Божий! Прости цю прокляту землю, цей милий рай, на якому оселився диявол. Усіх нас грішних прости, що мовчали, за упокій твій молебнів не справляли, поминальних свічок не світили, обідів за тебе не робили. І ми покарані за безпам'ятство. І до нас озвалося лихо. Нагодувало і нас смертним плодом, і горить над нами лиховісна непогасна свіча.

      Прости ж нас, роде наш замордований, лише сирою землею зігрітий. Царствіє небесне вам, Душі убієнні! Господе! Страждання, муки й горе мого народу до Всевишньої скорботи зарахуй, і біди й погибель  від землі й народу відведи. Амінь!”

     

Дівчина

О, як же ти не вмерла, У країно,

Бо скільки ж то зловісницька мета

Звела людей, приречених безвинно, —

Й ніхто за це ні в кого не спитав.

Чому, чому, чому, чому

Гонили правду у тюрму?

Чому від голоду вмирали?

Чому церкви поруйнували?

Чому так знищили багато?

Чому не судять винуватих?

Вчитель: Життя людське — найсокровенніший дар Божий, і кожне — дорожче над усі цін­ності земні й небесні, і кожне має зберегтися в пам'яті поколінь і нинішніх, і грядущих, бо ми люди. Ніколи не пізно... Покаятися і стати на шлях істини і любові, бо голоси мучеників із тридцять тре­тього, що померли насильницькою жахливою смертю, волають до на­ших сердець і розуму, щоб сказати пекуче слово правди.

   Тому ми сьогодні згадуємо цю трагічну сторінку історії українсь­кого народу та даємо обіцянку пе­редати знане прийдешнім, щоб світла пам'ять спокутувала неспра­ведливе замовчування минулого.

 Учениця. Сьогодні поширена думка, що говорити про голод – це озиратися назад, це блукати десь серед могил. А що ми там знайдемо? Ми повинні дивитися у завтрашній день, а не озиратися назад. То чи треба сьогодні говорити про голод?

 Учень. Озиратися в минуле треба кожному. Людина не живе в одному часі, а у трьох часових вимірах: у минулому, сьогоденні та майбутньому. Дорога у майбутнє пролягає через минуле. Треба осмислити власне минуле, зрозуміти його, бо історія повторюється. І коли люди не зроблять сьогодні висновків, то вони будуть ходити по колу. Отож, озиратися треба, щоб поплакати, бо це каяття. А головне – щоб зрозуміти.

   Вчитель. Нехай у ваших душах залишиться цей маленький вогник свічечки, як спомин про тих, кого сьогодні немає серед нас, які померли страшною смертю, дай, Боже, щоб це ніколи більше не повторилось!

   Звучить пісня О. Білозір «Свіча». Діти виходять зі свічками в руках і шикуються у вигляді журавлиного ключа.